Ішла Оленка лісом. Легко ступала вона по торішньому м’якому листі, придивлялася:шукала грибочків. Аж от бачить — листочок настовбурчився. Заглянула Оленка під нього, а там — грибочок. Та такий маленький, що ледве його видно.
«Дай,— думає Оленка,— зачекаю, доки він підросте. Гриби ж бо, кажуть, ростуть дуже швидко. А тим часом перепочину, пташок послухаю. Он дятел стукає, наче питає: «Хто тут? Хто тут?» А одуд йому з дерева: «Люди тут! Люди тут!» — «Звідкіля, звідкіля?» — за-частила синичка-щебетуха. «Із села, із села»,— обізвався десь із поля перепел…»
Сидить собі Оленка, м’яко їй, тепло…
А грибочок росте та росте. Ось він уже з мізинчик… Ось уже як Оленчина лялька… А от уже виріс так високо, що і в кошик, мабуть, не влізе, став схожим на стільчик.
Примостилась Оленка на ньому, а грибочок усе вище й вище росте, піднімає її. Уже він став вищим од найвищого дерева, уже малій дівчинці видно і луг, і лани, і річку, і навколишні села… Злякалась Оленка: «Як же я тепер додолу спущусь? — та як скрикне: «Допоможіть!» — І… прокинулась.
А грибочок лише ось настілечки виріс.