Повзла Мурашка поміж трави. Може, з дому, а може, й додому — ніхто того не знав. Повзе — то хай собі повзе, яке кому діло до маленької Мурашки.
А вона дивиться собі під ніжки: гляди, щось удасться знайти та з собою прихопити. Бо які ото не маленькі мурашки, а й вони діточок своїх самі вигодовують та виховують.
Коли це бачить Мурашка — тінь від стеблини якась незвична, широка надто. Підвела вона голову: якесь
звірятко сидить на стеблі, дивиться зверху на неї.
— Ти хто? — запитала Мурашка.
— Коник,— відповіло їй звіря.
«Дивно,— подумала собі Мурашка.— Невже коні такі малі?» Раніше вона чула, що коні дуже-дуже великі, немов гора, і страшенно сильні. А цей ось — зовсім маленький. Чи, може, він іще не виріс?
— А ти іржати вмієш? — недовірливо запитала Мурашка.
— А як же, вмію. От послухай!
І Коник засюрчав тоненьким голоском:
— Црі-црі-црі-М!
На ту хвилину якраз нагодилося Сонечко.
— Ха-ха,— засміялося воно.— Хіба коні так іржуть?
— А як же? — розгубився Коник.
— Я Сонечко і не вмію іржати, але у справжніх коней голос дужий. І ходять вони по землі, а не лазять по стеблині.
— Так і ти ж не сяєш, як справжнє сонце, проте звешся Сонечком.
— Але я таке ж червоне, як і те, що світить згори.
— А я — зелений,— гордо заявив Коник.
Ото ж бо й воно, що зелений. Справжні коні ніколи не бувають зеленими.
Сперечаючись, вони навіть забули про Мурашку, яка не втручалась у їхню розмову.
— А справжні сонця? — не здавався Коник.— Хіба они такі маленькі та ще й з цяточками?
Та я ж не сонце, а Сонечко. Зате літаю, як справжнє.
— І я не кінь, а Коник. Як справжній кінь, я тільки вмію…— почав було Коник і не договорив, бо раптом полився дощ. А хотів він сказати, що уміє стрибати, як справжній кінь.
Доки злива вщухла, Коник уже й забув, про що вони говорили з Сонечком. Він вибрався зі своєї схованки і тут побачив Мурашку, яка бігала вздовж струмочка, шукаючи в ньому броду. Вона, виявляється, поспішала додому, але струмок після дощу розлився і перерізав їй дорогу. Бідна Мурашка не знала, як їй бути.
Коник почухав лапкою за вухом і враз придумав, що треба робити.
— Сідай на мене,— сказав він Мурашці,— та тримайся міцніше.— Посадовивши Мурашку на спину, він напружився і — скік через потічок — опинився на тому березі.
— Ось тепер я бачу, що ти справжній Коник-стри-бунець,— гукнуло навздогін Сонечко, вилізши з-під кульбабки.
Але Коник уже того не почув, він був далеко. Ну, та нічого, малий стрибун і сам знає, що він справжній трав’яний Коник.